“Робінзон Крузо” по-полтавськи: як жінка 21 рік прожила на безлюдному острові в морі

Населення острова Вишняки на колишньому Дніпродзержинському, а тепер Кам’янському водосховищі, становить… одна людина на півтори тисячі гектарів. Ларисі Ребристій – 66, з яких останній 21 вона мешкає у ландшафтному заказнику місцевого значення “Острів Вишняки” (за назвою урочища, що залишилося під водою, коли в Україні створювали штучні моря). Багато хто називає її керуючою господарством колишньої мисливської бази на острові.

Вийти на човні в море у грозу

Острів Вишняки – природна перлина Полтавщини – утворився 1964 року, коли затопили села по руслу Дніпра, щоб створити водосховище. Цей клаптик землі з первозданною природою врятувала його висота.

Колись острови Дніпродзержинського водосховища були улюбленим місцем відпочинку високопоставлених чиновників. Неподалік Вишняків полював сам генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв.

Лариса приїхала в цю оазу з чоловіком Володимиром – йому запропонували тут посаду єгеря. Перш ніж перебратися на острів, жінка встигла попрацювати дояркою, телятницею, продавчинею в магазині, приймальницею молока. Не боялася ніякої сільської роботи.

Та через чотири роки чоловік помер прямо на робочому місці, на острові, а Ларисі, як виявилося, не було куди повертатися: їхній будинок у селі Ревущине Кобеляцького району на той час встигли розтягти “добрі люди”.

– Коли не стало чоловіка, я спочатку розгубилася, – пригадує Лариса. – Покійний Володя, поки вода не замерзала, мотався на моторному човні у Світлогірське – це чотири кілометри по дельті Ворскли – і я з ним завжди їздила. А коли залишилася сама, думала, не виживу. Один раз попросила знайомих привезти мені хліба, другий. А що далі? Довелося навчитися керувати човном. Чоловіки показали, як заводити двигун. Тепер, якщо треба, не боюся виходити у відкрите море навіть у грозу.

Жити одиначкою серед густого лісу і води Лариса давно не боїться. Каже, вже стала частинкою дикої природи. Це її дім. Її найближче оточення – три кізки, з півсотні курей-качок, шість собак і бозна скільки котів.

Колись у підсобному острівному господарстві Лариси була молода кобила, та втекла.

– Я цілий тиждень із собаками шукала її по всьому острову, – розповідає про свої пригоди жінка. – А він близько 60 кілометрів завдовжки і до п’яти в окремих місцях завширшки, з непрохідними місцями, в яких легко заблукати. Пси взяли слід копитної тварини і вивели мене прямо… на стадо диких кабанів. Не пам’ятаю, як втекла від них. А кобилу так і не знайшла. Мені потім сказали, що вона, швидше за все, почула табун із сусіднього острова і кинулася до нього вплав.

Влітку – комарі, а восени – миші

А цього літа до господарства жінки внадились шакали.

– Забрали двох півнів і багато молодняку, – розповідає Лариса про своє життя-буття. – Собакам не під силу їх відігнати, бо це зграйні й дуже хитрі тварини. Територія бази (25 соток) огороджена сіткою-рабицею. Який-не-який захист від вепрів, косуль, лосів, єнотів, ланей… Домашні тварини, коли дикі підходять до загорожі, на них майже не реагують. А от від шулік, орлів і беркутів ніяк не захистишся – крадуть свійську птицю. Та й з лисицями доводиться воювати.

Пекло у раю – так називає жінка своє життя на острові

Життя на острові не мед: влітку загризають оводи та комарі, яких жодні засоби не лякають. Восени ще одна напасть додається – миші лізуть в хату через безліч шпарин.

Найважче взимку. Коли лід сковує затоку, то база аж до весняної повені лишається відрізаною від “великої землі”. Пані Лариса завжди ретельно готується до цього сезону: закуповує два мішки борошна, мішок цукру, літрів 20 олії… Вирізає качок і робить з їхнього м’яса тушонку.

Картоплю зазвичай привозять знайомі, бо на острові вона не родить. По-перше, піщаний ґрунт, а, по-друге, сосни затінюють маленький – лише дві сотки – городик. Не ростуть ні морква, ні капуста. Зате завжди є врожай помідорів, огірків, перцю, баклажанів. Щоб підвищити врожайність овочів, Лариса Михайлівна робить компост з опалих стручків та листя акації, яка росте поблизу: закладає природний матеріал у целофанові мішки й запускає туди черв’яків, яких спеціально привозить із села, потім підживлює грядки та садок. Сад гарно родить: яблуні, груші, алича, виноград, абрикоси, персики. Росте малина, полуниця, смородина, йошта… З фруктів Лариса заготовляє варення.

Хліб пече навіть у морози чи дощі у духовці цегляної плити, складеної на подвір’ї. Собак і котів підгодовує млинцями.

Світло має завдяки невеликій сонячній батареї, подарованій одним із гостей. Її вистачає, щоб підзарядити телефон, ліхтарик, ненадовго увімкнути лампочку.

Про новини дізнається з древнього радіоприймача. І запоєм перечитує старі книжки, які зрідка передають їй “земляни”. Любить детективи, історичні та любовні романи.

А от про війну Лариса знає не з радіо і не з чиїхось переказів. Адже ворог запускає ракети над водою, то їй чутно, як вони літають над Дніпром. А якось наші ППОшники збили одну, то в її хаті штукатурка посипалась.

Своє життя на острові Лариса, котра мимоволі стала “Робінзоном Крузо”, називає пеклом у раю.

Заробітки на яйцях

– Пересели мене звідси зараз у цивілізацію, я там не виживу, – бідкається острів’янка. – Від Вишняків до Світлогірського 12 хвилин пливти на човні. Але як тільки ступаю на берег, одразу ж відчуваю, яке загазоване повітря в селі. Я вожу туди курячі яйця й так заробляю копійчину. А назад зазвичай везу зерно для своєї живності та якісь продукти з магазину. Іноді купую хліб. То від нього мої коти й собаки голови відвертають. Не знаю, як його ті бідні люди їдять…

Від Вишняків до Світлогірського 12 хвилин пливти на човні, розповідає Лариса

Однак визнає, що без зв’язку з цивілізацією ніяк не обійтися. Та й здоров’я вже не те.

– Слава Богу, є добрі люди, які мені допомагають, – каже пані Лариса. – Той бензину п’ять літрів привезе, той — зерна, той загорожу поправить, а інший дров натягає… Правда, сюди рідко хто приїжджає. Все менше друзів стає, ніхто ж не вічний. Ось треба буде шукати спеціаліста, щоб човен поварив – став протікати. Цього тижня останній раз перед заморозками з’їжджу у Світлогірське на закупки й заодно човен відремонтую. А вже думаю, хто допоможе витягнути його на берег до зими…

Швидше за все, ця зима буде для Лариси останньою на острові. Кілька місяців тому працівники місцевої організації Українського товариства мисливців і рибалок (УТМР) попередили жінку, що вона має залишити Вишняки. Дали можливість перезимувати.

Куди подітися

– А куди ж мені діватися? – чую розпач у голосі своєї співрозмовниці. Ми спілкуємося з нею по мобільному, і це, вважай, єдиний засіб її зв’язку з “великою землею”. – Від такої новини у мене серце розболілося, став тиск скакати. Хочуть, щоб я вибралася звідси, бо у товариства нібито закінчується строк користування мисливськими угіддями на острові й воно хоче від нього відмовитись. Така вказівка, як мені сказали, надійшла від начальника обласного УТМР. За чутками, місцевий фермер хоче взяти землю на острові в оренду з правом викупу. А де я хату знайду, щоб купити, на свою пенсію у 2,5 тисячі гривень? На мене ж ніхто не буде тратити грошей, бо в країні он яка розруха. Сьогодні багатьом біженцям житло потрібне, хіба ж тільки мені?

Лариса Михайлівна зізнається, що після попередження стала боятися за своє життя.

– А що мене комусь вартує вбити? – приголомшує своїми роздумами. – Я навіть у поліцію телефонувала. Питають: “До вас відправити наряд?” – “Та ні, кажу, просто зафіксуйте, що я вас попереджала про можливе вбивство”.

Від пані Лариси дізнаюся історію бази.

– На ці два будинки –– менший єгерський і більший мисливський, в якому я живу, –– ні в кого нема документів. Ні у мене, ні у УТМР, – розповідає жінка. – Років п’ять тому обласне управління вирішило чи то в оренду здати базу, чи то продати. І людина на це майно знайшлася, бізнесмен з Дніпра. Почав замінювати вікна в будиночку, пробурив свердловину, затіяв ремонт даху. А як узнав, що на майно нема документів, усе покинув.

Будинки на острові “Вишняки” будували ще в 1960-ті роки. Вони належали ЦК Компартії України, потім обкому партії, а потім обласному управлінню Товариства мисливців. Певний час базу орендував місцевий чоловік, уже покійний, він теж устиг дещо підремонтувати.

Та острів з метою відновлення флори і фауни закрили на 15 років. Тут заборонено стріляти, розводити багаття і взагалі приїжджати на нього. Проте рибалки та грибники ігнорують заборони. Навідуються й браконьєри. У Світлогірському кажуть, якби не Лариса, то від бази давно б уже нічого не залишилося.

– Останні років десять сюди ніхто з УТМР не з’являвся, – каже жінка. – А тепер я стала комусь заважати…

“На ці два будинки –– єгерський і мисливський, в якому я живу, –– ні в кого нема документів”, – каже Лариса Ребриста

Лариса згадала давній випадок. Колись вона мала мрію заробити грошей, щоб придбати у селі хату. Розвела свиней, але приїхали єгері з мисливцями і влаштували відстріл її тварин. Прямо у дворі всіх і поклали. Мовляв, у зв’язку з африканською чумою. Відтоді вона не тримала свиней.

І сьогодні про майбутнє намагається не думати. Просто щоранку, прокидаючись, дякує Богові за те, що він дав їй можливість бачити неймовірну красу природи.

“Телеграф” попросив прокоментувати ситуацію з виселенням Лариси Ребристої з острова керівника Полтавського обласного УТМР Костянтина Боровика.

– Все, що знаходиться на острові, це майно товариства з 1975 року. Воно перебуває на балансі Кобеляцької місцевої організації, а Лариса просто ним безплатно користується, – пояснив Костянтин Боровик. – Ми сплачуємо орендну плату за 25 соток землі, які займає база, вкладали гроші в її ремонт. Тепер, коли сплив термін користування мисливськими угіддями, хочемо відмовитися він них, як і від деяких інших, бо нам не під силу їх усі утримувати – у зв’язку з повномасштабною війною полювання заборонене, тому фінансові надходження до товариства, яке є громадською організацією, значно скоротилися.

Кому відійде цей природно-заповідний фонд, вирішить сесія обласної ради чи до кінця цього року, чи на початку наступного. Може, хтось зможе його утримувати й пані Ларисі запропонують виконувати там якісь функції. Тому рано казати, що її хтось виселяє. Але вона не має на базу жодних майнових прав, – резюмував чиновник.

Фото, відео – “Полтавська хвиля”

Ніколи не здавайся: 12 історій справжніх Робінзонів

Вигаданий герой роману Даніеля Дефо провів на безлюдному острові 28 років. Його рекорд був побитий в реальному житті.

1. З 1515 по 1545 роки, португалець

В 2000 році історик Фернанда Дурао Феррейра виявила в хроніках 16 століття згадки про Фернао Лопеша, солдата португальського колоніального контингенту в Індії. Він перейшов на бік суперника під час облоги Гоа і нібито прийняв іслам. Коли португальці впіймали втікача, вони відрубали йому праву руку, вуха, ніс і висадили на острові Святої Єлени. Через 300 років там закінчить своє життя Наполеон Бонапарт.

Як у літературного Робінзона, у Фернао був свій П’ятниця – яванець, який вижив в кораблетрощі. Замість папуги – дресирований півень.

До берегів Святої Єлени зрідка приставали кораблі для поповнення запасів прісної води. Моряки знали про пустельника і вважали його святим, а Фернао не бажав залишити острів. Зійти на борт корабля його вмовили лише через 10 років. Солдат отримав прощення від короля Португалії та індульгенцію від Папи римського, але вважав за краще повернутися на острів і прожив там ще 20 років.

Звільнення від кари за гріхи.

Адмірал де Албукеркі в 1510 році відбив Гоа у Аділь-Шаха, засновника Біджапурського султанату. Колишні власники здійснили кілька спроб його повернути.

2. З 1540 по 1550 роки, іспанець

Матрос Педро Серрано був єдиним, хто вижив після катастрофи іспанського галеона біля берегів Перу. З островом не пощастило: лише 8 км в довжину, без рослинності і джерел прісної води. Зате на ньому було багато черепах.

Педро добував вогонь ударами каміння, розкладав багаття з викинутих на берег водоростей і шматків дерева. Черепахи давали їжу, їхні панцирі слугували мисками для збирання дощової води. Також з них він змайстрував навіс від сонця.

Через три роки на острів доплив ще один матрос, також жертва аварії. Вдвох з Серрано вони прожили майже 7 років, поки дим їхнього багаття не помітив вітрильник, що пропливав поруч.

Під час воєн минулого приватні судновласники отримували офіційний дозвіл грабувати торгівельні кораблі противника. Їх називали капери . На початку 18 століття точилася «Війна за іспанську спадщину». Відомий англійський мореплавець Вільям Дампір, який першим здійснив три навколосвітні подорожі, спорядив в експедицію два кораблі. Одним з них була Cinque Ports.

3. З 1704 по 1708 роки, шотландець

Штурман галери Cinque Ports («П’ять портів») Олександр Селкірк мав важкий характер навіть за мірками каперів. Капітан позбувся нього під час стоянки на острові Мас-а-Тьєрра біля берегів Чилі, залишивши на березі з мушкетом, ковдрою, сокирою, ножем і підзорної трубою.

Після першовідкривачів Мас-а-Тьєрра там залишилися здичавілі кози. Вони стали для Селкірка джерелом молока і м’яса. Моряк спорудив хижу зі стовбурів і листя, навчився добувати вогонь. Він часто бачив на горизонті вітрила, але це були іспанці, просити у яких допомоги британський пірат не міг. Співвітчизники врятували його через 4 роки і 4 місяці. Це знову були капери, яких вів Вільям Дампір. Капітан корабля був вражений фізичною формою і душевним спокоєм Селкірка.

«Ми переконалися, що самотність і відлучення від світу не таке болісне, як вважають люди, особливо якщо у нещасного не було іншого вибору, як його не було у цієї людини».

Врятований продовжив плавати з піратськими командами. Острів Мас-а-Тьєрра тепер названий ім’ям Робінзона Крузо. За однією з версій, історія шотландця стала основою роману Даніеля Дефо. В 2007 році археологи знайшли на острові залишки хижі Селкірка та його навігаційних інструментів.

Селкірк чекає порятунку, скульптура Томаса Стюарта Бернетта. Фото: Herbert A. French / Library of Congress

4. З 1742 по 1748 роки, росіяни

Промислове судно з екіпажем з 14 осіб було заблоковане кригою неподалік від одного з островів східного Шпіцбергена. Моряки відправили на суходіл чотирьох добровольців, щоби відшукати дерев’яну хатину для зимівлі. Розвідники знайшли її і залишилися на ніч, а зранку не виявили корабля, який розбило хвилями і віднесло в море. Так почалися пригоди Олексія Хімкова з товаришами.

Моряки змайстрували списи і луки, ловили рибу, харчувалися напівсирим м’ясом хутрових звірів. В Арктиці важко з деревиною, тому викинуті хвилями корчі йшли на обігрів хатини. Один моряк помер від цинги , трьох підібрав купецький корабель. Вони повернулися додому забезпеченими людьми, оскільки привезли близько 200 шкур ведмедів, оленів і песців.

Хвороба, яку викликає гостра нестача вітаміну C.

5. 6 місяців в 1740-х роках, голландець

В 1748 році команда англійського судна виявила на острові Вознесіння в Атлантиці людські останки і щоденник з історією голландського матроса. Леендерт Хазенбош був корабельним скарбничим. Його звинуватили в гомосексуалізмі і засудили до маронінгу . Видали різний інвентар, Біблію, рушницю без пороху, намет і письмове приладдя.

Голландець збивав камінням птахів, харчувався черепахами, а за прісною водою ходив на інший кінець острова. Щоденник оповідає про відчайдушні щоденні спроби знайти їжу. Через півроку джерело води вичерпалося, нещасний пив кров птахів і черепах, сечу, потім помер від спраги. Постійне поселення було засноване на острові Вознесіння лише в 19 столітті.

Покарання висадкою на безлюдний острів.

6. З 1805 по 1812 роки, росіянин

Яків Міньков був мисливцем на промисловому судні. Його висадили на острові Беринга неподалік від Камчатки для видобутку хутра і обіцяли забрати через два місяці. Але корабель не повернувся. Яків харчувався рибою та м’ясом звірів, побудував юрту, пошив одяг зі шкір морських котиків і песців. У 1812 році його забрала шхуна, яка проходила повз острів.

7. З 1809 по 1814 роки, американець

Коли бриг «Негоціант» зіткнувся з айсбергом в південній частині Тихого океану, сісти в рятувальну шлюпку вдалося лише 21 члену команди. Півтора місяці човен кидало хвилями, люди вмирали.

До суходолу дістався лише матрос Даніель Фосс. Його домом став кам’янистий клаптик землі, заселений тюленями. Їхнім м’ясом робінзон харчувався, зі шкір пошив одяг. В заглибленнях в камінні він збирав прісну воду. Через п’ять років чоловіка помітили з корабля, який проходив поруч. Судно не могло пристати через мілину, тому Фосс дістався його вплав.

8. З 1835 по 1853 роки, індіанка

Острів Святого Миколая біля берегів Каліфорнії населяли індіанці. До 1835 року їх залишилося близько двох десятків, і католицька місія вирішила вивезти людей на велику землю. Через бурю всі поспішали, і тому забули на острові одну жінку.

Лише через 18 років залишенку знайшли мисливці за хутром. Вона жила в хижі з китових кісток, носила одяг зі шкіри морських котиків і пір’я чайок, плела кошики з чагарника і водоростей. Спілкуватися не могла: плем’я вимерло, і її мови ніхто не розумів. Жінку назвали Хуана Марія. Через два місяці вона померла від дизентерії.

Ймовірна фотографія Хуани-Марії. Фото: Edwin J. Hayward and Henry W. Muzzall / Southwest Museum of the American Indian

9. З 1921 по 1923 роки, ескімоска

Ада Блекджек влаштувалася кухаркою і швачкою в канадську арктичну експедицію, щоби заробити грошей і вилікувати хворого на туберкульоз сина. П’ятеро полярників дісталися острова Врангеля і залишилися зимувати. Запаси швидко вичерпалися, полювання була невдалим. Троє членів експедиції вирішили повертатися. Ада залишилася в хатині з важко хворим Лорном Найтом і котом Віцом. Її товариші не дійшли до цивілізації і загинули, Найт незабаром помер.

Жінка навчилася виживати в умовах екстремального холоду. Через півтора роки її знайшла рятувальна експедиція. Додому Ада взяла шкури вбитих за час відлюдництва звірів, вигідно їх продала і вилікувала сина. Доля кота невідома.

10. 34 дні в 1942 році, росіянин

В серпні 1942 року в Карському морі радянський криголам «Олександр Сибіряков» був потоплений німецьким крейсером «Адмірал Шеєр». Кочегара Павла Вавілова вибухом викинуло за борт, він зміг дістатися острова Білуха. У викинутих на берег рятувальних шлюпках криголама він знайшов три коробки з-під галет, сірники, сокири, запас прісної води, револьвер з запасом патронів на два барабана, спальний мішок зі складеним всередину теплим одягом і мішок висівок. Оселився Вавілов у занедбаному маяку.

Через місяць над островом пролетів гідролітак, який скинув мішок з шоколадом, згущеним молоком і цигарками. В мішку була записка: «Ми тебе бачимо, але сісти не можемо, дуже велика хвиля. Завтра прилетимо ще». Павла Вавілова змогли підібрати через чотири дні. Він продовжив працювати на флоті, став Героєм Соціалістичної Праці.

11. 6 днів в 1943 році, американці

Майбутньому президентові США Джону Кеннеді теж довелося побути Робінзоном, коли під час Другої світової війни в Тихому океані його торпедний катер потопив японський есмінець. 11 врятованих членів екіпажу спорудили з уламків пліт і дісталися одного з Соломонових островів.

На атолі росли лише кокосові пальми, які забезпечили моряків їжею, водою і навіть зв’язком. Кеннеді додумався видряпувати на шкаралупі кокосів координати з проханнями про допомогу і кидати їх в океан. Втім, американці врятували себе самі, коли через кілька днів змогли дістатися сусіднього населеного острова.

12. 55 днів в 1985 році, литовець

Доцент Вільнюського інституту Паулюс Нормантас під час відпустки плавав на човні Аральським морем . Негода змусила його висадитися на острові Верхній Зміїний. Паулюс так захопився його обстеженням, що забув закріпити човен.

Литовець мав з собою спорядження для підводного полювання, годинник, лінзу, олівець, туалетне приладдя, півхлібини, трохи чаю, 22 шматка цукру, шість цибулин, дві головки часнику і вісім коробок сірників. Паулюс збудував землянку з глини і піч, паливом для якої стали саксаул і сухий очерет. Коли потепліло, він взявся перепливати на сусідні острови. Там натрапив на пастухів.

Солоне озеро в Середній Азії, на кордоні Казахстану і Узбекистану.