§ 33. Велика Британія та Франція у 1920-ті рр.

Під час Першої світової війни Велика Британія зазнала значних людських втрат (743 тис. загиблих і 1,7 млн поранених) та матеріальних збитків. Національне багатство країни скоротилося на третину. Промислове виробництво впало на 20 %, країна з кредитора перетворилася на боржника. Військові видатки покривали за рахунок скорочення інвестицій в економіку колоній, внутрішніх і зовнішніх позик, а також збільшення податків. За роки війни податки зросли в шість разів. Життєвий рівень населення знизився.

Несприятливі наслідки війни породжували розкол в англійському суспільстві. Одна частина населення прагнула повернення старих часів, вважаючи, що відхід від традиційних англійських цінностей спричинив негаразди в країні. Інші вважали, що після війни в Англії мають утвердитися більш справедливі принципи суспільного устрою. Виразниками настроїв першої частини населення були консерватори, другої — лейбористи. Ліберали, які в попередні роки були провідною силою в партійно-політичній системі, розкололися між консерваторами і лейбористами.

У 1918 р. Лейбористська партія зробила свій перший рішучий крок до влади й витіснення лібералів із політичного життя. Цьому сприяло те, що партія проголошувала прагнення встановлення «суспільної власності на засоби виробництва і найкращої системи народного управління і контролю в кожній галузі промисловості та кожному виді послуг». Найближчими завданнями було визначено розширення соціального законодавства й подальшу демократизацію політичного устрою. Партія будувалася на основі як індивідуального, так і колективного членства. Членами партії автоматично ставали члени профспілок. Це давало їй значну підтримку у виборчому процесі, особливо після проведеної в 1918 р. чергової реформи виборчого права, що ліквідувала майновий ценз і надала право голосу жінкам, яким виповнилося 30 років. На виборах 1918 р. партія лейбористів завоювала 60 місць у палаті громад із 707. Коаліція з консерваторів та лібералів отримала 484 місця і сформувала уряд. Його очолив лідер реформістського напрямку Ліберальної партії Девід Ллойд Джордж.

Уряд поставив собі за мету швидко ліквідувати закони воєнного часу й відновити «нормальне» становище в країні. Так, було ліквідовано систему державного регулювання й контролю, згорнуто військове виробництво. З армії було демобілізовано 4 млн осіб. Проте такі заходи призвели до падіння виробництва і, відповідно, до труднощів у працевлаштуванні. Зростання безробіття спричинило розгортання широкого страйкового руху. У 1919 р. страйкувало понад 2,5 млн осіб. Під їхнім тиском уряд підвищив заробітну плату та скоротив робочий тиждень до 40 годин.

Крім того, уряд прийняв програму допомоги безробітним та будівництва дешевого житла для малозабезпечених. У 1918 р. було введено восьмирічну освіту, а в 1921 р. — дев’ятирічну обов’язкову безоплатну освіту. Проте реформи не сприяли розвитку виробництва, яке на 1921 р. становило лише 2/3 довоєнного рівня. У 1922—1923 рр. в економіці Англії розпочався застій.

• Д. Ллойд Джордж із дружиною

Економіст Дж. Кейнс про політичну ситуацію в Англії

. Ліберали, втративши здатність завойовувати політичну владу, постачали Консервативну партію «найкращими умами й характерами», а лейбористів — ідеями.

Яку роль почали відігравати ліберали в політичному житті Англії після Першої світової війни?

Ще напередодні Першої світової війни під тиском національного руху Англія обіцяла Ірландії право самоврядування. Щоб примусити Англію виконати свою обіцянку, у 1916 р. в Дубліні спалахнуло повстання («великоднє повстання»), яке було придушене. Після виборів 1918 р. депутати англійського парламенту від Ірландії, більшість із яких були членами партії Шинн фейн («Ми самі»), що очолювала боротьбу за незалежність, у січні 1919 р. зібралися в Дубліні й проголосили Ірландію республікою. Лідер партії Шинн фейн Імон де Валера став її президентом. У відповідь Англія застосувала силу. Війна тривала три роки. Зрештою між сторонами було укладено компромісну угоду про поділ Ірландії.

Угода спровокувала в Ірландії громадянську війну між прихильниками й противниками компромісу. У 1923 р. війна завершилася безрезультатно.

У зовнішній політиці Д. Ллойд Джордж намагався відновити провідну роль Англії у світі. Можна стверджувати, що частково йому це вдалося. Англія досягла максимального розширення своїх колоніальних володінь. Проте вже незабаром країні довелося поступитися деякими здобутками. На Вашингтонській конференції вона була змушена відмовитися від своєї морської першості, визнати незалежність Афганістану та Ірану, а згодом Єгипту, фактично визнати перемогу більшовиків у Росії, погодитися на розширення прав домініонів.

У 1921 р. уряд Д. Ллойд Джорджа здійснив рішучий крок, надавши Ірландії статус домініону. Проте шість графств у Північній Ірландії з переважно протестантським населенням залишалися у складі Великої Британії. Після цього офіційною назвою Великої Британії стало Сполучене королівство Великої Британії та Північної Ірландії.

Уряд Д. Ллойд Джорджа відіграв роль буфера, який зумів придушити радикальні настрої у країні й стабілізувати становище імперії, але не покращив економічну ситуацію.

На виборах 1922 р. перемогли консерватори, на друге місце вийшли лейбористи. Прем’єр-міністром став Ендрю Бонар Лоу. Його уряд проіснував менше року, і на виборах 1923 р. консерватори зменшили своє представництво в парламенті, а друге місце посіли лейбористи. Оскільки консерватори і ліберали відмовилися разом утворити уряд, було вирішено передати це право лідеру лейбористів Джеймсу Рамсею Макдональду. Він сформував перший в історії країни лейбористський уряд.

Не маючи більшості в парламенті, лейбористи не могли багато змінити, проте домоглися скорочення податків на предмети першої необхідності, збільшення розмірів допомоги безробітним і пенсій за віком, а також державних субсидій на житлове будівництво. Виборців розчарувало те, що лейбористи не виконали обіцянок націоналізувати шахти й залізниці, запровадити податок на капітал.

Побоюючись втратити прихильність виборців, лейбористи ініціювали в жовтні 1924 р. нові вибори, але на них переконливу перемогу здобули консерватори. У 1924—1929 рр. уряд очолював Стенді Болдвін.

В економічній сфері уряд С. Болдвіна намагався повернути Великій Британії роль фінансового центру світу (фунт стерлінга був зміцнений запровадженням його золотого стандарту) і стимулювати промислове виробництво (англійські підприємці отримали право вільно брати участь у конкуренції на світовому ринку). Для підтримки підприємницької діяльності уряд скоротив податок на надприбутки й прибутковий податок. Британських фінансистів і промисловців така політика влаштовувала, на відміну від робітництва. Поступове напруження в суспільстві призвело влітку 1925 р. до протистояння між власниками шахт і шахтарями. 4 травня 1926 р. було оголошено загальний страйк. Кількість його учасників досягла 40 % населення країни. Уряд запровадив надзвичайний стан і спрямував на придушення страйку армію. Виступ вдалося припинити лише в грудні 1926 р.

• Бої в Дубліні. 1921 р.

Запровадження золотого стандарту хоча й погіршило експортні можливості традиційних галузей економіки Англії (металургійна, суднобудівна, гірнича тощо), але позитивно вплинуло на нові види промисловості, засновані на новітніх технологіях (автомобільна, авіаційна, електротехнічна, хімічна). Завдяки значному науковому потенціалу в Англії розробляли й запроваджували велику кількість нових технологій. Зміни у структурі економіки призвели й до змін географії промислових центрів країни. Так, якщо раніше основні промислові центри були розміщені на півночі, то тепер вони почали зміщуватися на сільськогосподарський південь. Розвиток нових галузей виробництва спричинив зростання споживання електроенергії. Протягом 1920—1939 рр. кількість споживачів збільшилася з 730 тис. до 9 млн осіб. Розвиток електроенергетики сприяв піднесенню в суміжних галузях. Швидко нарощувалося виробництво штучних тканин і гуми.

З Акта про трудові конфлікти й професійні спілки (1927 р.)

• що будь-який страйк є незаконним, якщо його метою не є врегулювання трудового конфлікту. ; якщо він задуманий і розрахований на те, щоб безпосередньо або через створення труднощів для суспільства застосувати примус стосовно уряду;

• що будь-який локаут є незаконним. ;

• якщо будь-яка особа закликає, підбурює, спонукає інших осіб узяти участь у страйку або локауті, який цим Актом оголошений незаконним, то таку особу піддають дисциплінарним судом штрафу. або ув’язненню. ;

• протизаконно вимагати від будь-якого члена профспілки робити внески в політичний фонд профспілки.

1. Які обмеження щодо здійснення самоорганізації робітничого руху накладав Акт? 2. Із якою метою його було прийнято?

У 1920-ті рр. у Великій Британії звичними ставали такі побутові речі, як електрочайники, електронагрівачі, електропраски, пральні машини, пилососи, радіо тощо. Легкові автомобілі теж перестали бути предметом розкоші. У 1935 р. ціна автомобіля становила третину річного заробітку викладача. Споживачами цих товарів стали значні прошарки англійського суспільства, особливо високооплачувані робітники нових галузей промисловості, що перетворилися на робітничу еліту.

Зростання доходів і, відповідно, споживання сприяло покращенню життя тих, хто мав роботу, незважаючи на періодичні економічні кризи. Один із робітників писав: «Харчування стало більш різноманітним. Свіжі фрукти можна купити цілий рік. Молоко постачають регулярно. кількість п’яниць зменшилася. У 1880-х рр. часто зустрічалися босі жінки і діти. Сьогодні їх уже не видно. Хустки зникли, їх замінили капелюхи. Дівчата, що раніше чепурилися лише на свята, тепер завжди кокетливо одягнені, турбуються про зачіски й нігті. Проте витрати на пиво, сигарети та інші дрібниці зросли. »

• Армійські частини рухаються на придушення страйку 1926 р.

• Більшовик із ножем у зубах. Передвиборчий плакат «Національного блоку»

Хоча страйк 1926 р. зазнав поразки, він став єдиним серйозним соціальним конфліктом у країнах Заходу цього періоду. Парламент, щоб у майбутньому уникнути таких конфліктів, законом 1927 р. заборонив загальні страйки й пікетування.

Досягти поставлених цілей повною мірою уряд консерваторів не зміг. Темпи зростання економіки були мінімальними, безробіття серед працездатного населення становило 10 %. За таких умов консерватори програли парламентські вибори 1929 р., на яких першість здобули лейбористи.

11 листопада 1918 р. у Парижі 101 гарматний постріл сповістив про те, що Перша світова війна завершилася. Вона дорого коштувала країні: 1,315 млн осіб загиблими, 2,8 млн пораненими, із яких 600 тис. залишилися каліками. Десять найбільш розвинених північно-східних департаментів були спустошені бойовими діями. До цього додалася висока смертність серед мирного населення від невідомого раніше віруса грипу («іспанка»), що охопив Європу в 1918—1919 рр. Він забрав життя понад 11 % працездатного населення. Країна втратила половину торговельного флоту, було зруйновано понад 10 тис. підприємств, 1,5 тис. мостів і 265 тис. житлових будинків. Витрати на війну становили 200 млрд франків. Борг союзникам досяг 60 млрд франків, із яких 2/3 становив борг США. У результаті революцій у Росії, Туреччині та Австро-Угорщині було втрачено 40 % закордонних інвестицій. Загальна сума збитків від війни досягла 134 млрд франків, що становило чверть національного багатства Франції.

Заклики французького уряду примусити Німеччину відшкодувати збитки ускладнили ситуацію. Рішення Паризької конференції певною мірою компенсували ці втрати.

Перемога у війні мала величезне моральне значення для суспільства. 14 липня 1919 р. відбувся перший післявоєнний військовий парад, а через рік день укладання Комп’єнського перемир’я оголосили святковим. Тоді на Єлисейських полях під Тріумфальною аркою запалили Вічний вогонь над могилою Невідомого солдата, а уряд урочисто оголосив, що бере ветеранів війни під свою опіку.

У 1919 р. відбулися перші післявоєнні парламентські вибори. Перемогу на них здобула правоцентристська коаліція «Національний блок», гаслом якої було «єднання, праця, солідарність між класами, економічний лібералізм, умиротворення релігійних суперечок».

Головною проблемою для уряду «Національного блоку» стала післявоєнна економічна криза, яка спричинила падіння виробництва на 55 %. Спроби уряду скоротити соціальні витрати й запровадити режим жорсткої економії призводили до страйкового руху і протестів. Основу політики подолання кризи становили ліквідація системи державного регулювання, що склалася в умовах війни, надання значних пільг фінансовим групам і монополістичним об’єднанням.

«Національний блок» підпорядкував зовнішню політику потребам внутрішньої. На Генуезькій конференції Франція рішуче вимагала від радянської Росії повернення позичок, наданих російському уряду до війни. У 1923 р. несплата Німеччиною репараційних платежів спричинила окупацію французькими військами Рурського вугільного басейну. Проте це не змінило становище у Франції.

Безрезультатність «рурського конфлікту» й нездатність покращити ситуацію в країні спричинили падіння популярності «Національного блоку» та його розпад. Радикали вийшли з нього й разом із соціалістами утворили нову коаліцію «Картель лівих», який очолив відомий лідер радикалів Едуард Ерріо. На парламентських виборах 1924 р. «Картель лівих» переміг. Він оголосив про зміну внутрішньої і зовнішньої політики Франції. У внутрішній політиці було розпочато широку демократизацію, що полягала в появі закону про політичну амністію, заборону діяльності католицьких чернечих конгрегацій (братств), лібералізацію діяльності політичних партій. Проте вирішити економічні проблеми уряд не зміг.

У зовнішній політиці Франція відмовилася від жорсткого курсу щодо Німеччини й приєдналася до «плану Дауеса». Було встановлено дипломатичні відносини із СРСР. Уособленням нового курсу Франції в зовнішній політиці стала боротьба в Лізі Націй за відмову від війни як засобу політики.

У квітні 1925 р. уряд Е. Ерріо через провал в економічній політиці подав у відставку. Новий уряд, хоча формально й представляв «Картель лівих», поступово згортав його політичний курс. Замість відмови від війни як політичного засобу він розпочав колоніальні війни в Марокко та Сирії, що спричинило розпад «Картелю лівих».

У 1926 р. до влади повернулися правоцентристські сили з коаліцією «Національне єднання». Уряд очолив Раймон Пуанкаре. У внутрішній політиці його першочерговим завданням стало фінансове оздоровлення. Непопулярними заходами (збільшення податків на дрібних власників, скорочення державних службовців, девальвація франка) він подолав інфляцію і стабілізував фінансову систему. Завдяки Р. Пуанкаре, якого назвали «рятівником франка», у країні припинилося зростання цін і вартості життя. Вагомими соціальними перетвореннями уряду стало запровадження в 1926 р. вперше у Франції допомоги з безробіття, а через два роки — пенсії для низькооплачуваних працівників, допомоги в разі інвалідності й хвороби за рахунок підприємців. Крім того, уряд узявся за реалізацію програми будівництва дешевого житла. У Франції розпочалося стрімке економічне зростання, яке тривало до 1930 р. і становило 40 % від довоєнного рівня.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Якими були наслідки Першої світової війни для Англії? 2. Які партії утворили перший повоєнний уряд Англії? Хто його очолював? 3. Коли Англія надала статус домініону Ірландії? Що підштовхнуло її на цей крок? 4. Чому ліберали у 1920-ті рр. поступово втратили вплив на політичне життя Англії? 5. Англійський історик вважає, що реформи Д. Ллойд Джорджа завершили в історії Англії «період екстремізму, коли Британська імперія потерпала від насилля: суфражистки, тред-юніони, ірландці — всі вдавалися до насилля як засобу домогтися своїх вимог». Якими, на вашу думку, були підсумки цього періоду? 6. Чому страйк англійських шахтарів 1926 р. зазнав поразки? 7. Якими були наслідки Першої світової війни для Франції? 8. Завдяки чому «Національний блок» переміг на перших повоєнних виборах у Франції? Чому «Національному блоку» у Франції не вдалося реалізувати свою передвиборчу програму? 9. Чому уряд Дж. Р. Макдональда у Великій Британії та «Картель лівих» у Франції не змогли на тривалий час утримати владу? 10. Завдяки чому уряду Р. Пуанкаре вдалося вивести Францію з кризового стану та забезпечити економічне зростання? 11. Порівняйте розвиток Англії та Франції в перші повоєнні роки. 12. Чому в 1920-ті рр. США переживали економічне процвітання, а Англія — ні? 13. Підготуйте презентацію про повсякденне життя в Англії та Франції у 1920-ті рр.

§ 11. Франція в 1920—1930-х роках

Франція більше від інших великих держав постраждала від Першої світової війни та її наслідків, тому що на її території велися кровопролитні бойові дії. Революція в Росії і прихід до влади більшовиків позбавили Францію значної частки її капіталовкладень. З країни-кредитора Франція перетворилася на країну-боржника.

З іншого боку, підсумки війни стимулювали подальший розвиток економіки країни. За Версальським мирним договором 1919 р. було відновлено суверенітет Франції над Ельзасом і Лотарингією, багатими на залізну руду і вугілля. Франція одержала у власність вугільні копальні Саарського басейну, право на 52 % німецьких репарацій. Французька колоніальна імперія істотно розширилася за рахунок частини німецьких колоній, отриманих Францією безпосередньо чи у формі мандатів Ліги Націй.

У Франції відбувалася концентрація виробництва і капіталу, з’явилися трести і концерни. Найвпливовішою промисловою групою Франції став «Коміте де форж» («Комітет важкої промисловості»), що контролював усю металургійну промисловість.

Зовнішньополітичні зусилля Франції після поразки Німеччини, її основного конкурента, були спрямовані на встановлення гегемонії на європейському континенті. Під егідою Франції утворилася Мала Антанта у складі Чехословаччини, Румунії та Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославії). Значний вплив мала Франція на Польщу, з якою у 1921 р. був укладений воєнний союз.

Історичні подробиці. Перемогу Франція здобула за високу ціну: під час боїв 1,4 млн осіб були убиті, 2 млн 800 тис. — поранені, 750 тис. залишилися інвалідами. Матеріальні збитки, завдані Франції війною, становили 200 млрд золотих франків.

2. ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ФРАНЦІЇ У 1917-1923 рр.

З листопада 1917 р. уряд Франції очолював лідер партії радикалів (Республіканської партії радикалів і радикал-соціалістів) Ж. Клемансо. Діяльність кабінету Клемансо в післявоєнний час розгорталася в обстановці небувалого патріотичного піднесення. День перемир’я з Німеччиною — 11 листопада 1918 р. — був оголошений національним святом. До інвалідів війни і колишніх фронтовиків ставились з підкресленою повагою: їм призначили особливі пенсії, які виплачували за рахунок репарацій з переможеної Німеччини.

Переведення економіки на мирні рейки відбувалося болісно, зменшувалась кількість робочих місць, знижувалася заробітна плата. На цьому тлі посилився робітничий рух. Вимоги робітників мали економічний характер.

За цих умов уряд Клемансо встановив 8 -годинний робочий день на фабриках і заводах, дав дозвіл на укладення колективних договорів. Зарплата зросла на 20-25 %. Селянам надавали вигідні кредити. У країні встановили прогресивний податок на прибуток. Однак страйковий рух у країні тривав.

У цей час зріс вплив Французької соціалістичної партії (ФСП), що закликала до проведення соціально значущих реформ. Кількість членів Соціалістичної партії лише за два роки — з 1918 по 1920 — зросла більш ніж у п’ять разів.

Інший шлях обрали ліві соціалісти. У грудні 1920 р. вони вийшли зі складу Соціалістичної партії й створили Французьку комуністичну партію (ФКП). Її створення було пов’язане з Комінтерном, який спрямовував її діяльність.

У листопаді 1919 р. у Франції відбулися перші після війни парламентські вибори. Праві партії створили передвиборне об’єднання — Національний блок, за спиною якого стояв всемогутній «Коміте де форж». До складу цього блоку увійшла і партія радикалів. Виборча програма Національного блоку включала в себе вимоги забезпечення «соціального і релігійного миру», політичної стабільності в суспільстві, захисту республіканського ладу.

Більшість виборців проголосувала за програму Національного блоку. Новий уряд Франції, який одержав назву «Національний», спочатку очолив Ж. Клемансо, а із січня 1920 р. його змінив колишній соціалісті. Мільєран.

У центрі уваги діяльності Національного уряду була відбудова економіки, подолання соціально-економічної кризи. Для встановлення режиму економії кабінет Мільєрана припинив дію закону про 8-годинний робочий день, посилив податковий прес, заморозив підвищення заробітної плати.

Із січня 1922 р. Національний уряд очолив Р. Пуанкаре. Р. Пуанкаре головну увагу зосередив на подальшому послабленні Німеччини — споконвічного супротивника Франції. У січні 1923 р. Франція (спільно з Бельгією) окупувала індустріальне серце Німеччини — Рурську область.

3. ФРАНЦІЯ В ПЕРІОД СТАБІЛІЗАЦІЇ (1924-1929 рр.). УРЯД НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ

У травні 1924 р. у Франції відбулися чергові парламентські вибори, на яких більшість голосів отримав так званий Лівий блок. Лівий блок (або «Картель лівих») являв собою об’єднання радикалів і соціалістів.

Зазнавши поразки на виборах, уряд Пуанкаре пішов у відставку. До влади прийшов уряд, який очолив лідер радикалів Е. Ерріо. Уряд лівого блоку на чолі з Е. Ерріо оголосив політичну амністію. Значну частину залізничників, звільнених за участь у страйку з 1920 р., відновили на роботі. Було асигновано 300 млн франків на потреби житлового будівництва. З Рурської області евакуювалися французькі війська.

На цьому внутрішньополітичному тлі Франція розв’язала колоніальні війни в Сирії і Марокко, що значно підвищило непрямі податки з населення. Соціалісти виражали невдоволення політикою уряду. За цих обставин до влади повернувся Р. Пуанкаре, який сформував уряд Національної єдності (1926—1929 рр.), що спирався на широкий спектр політичних партій (від радикалів до правих).

Парламент надав новому уряду фактично необмежені повноваження для проведення фінансової реформи. Пуанкаре здійснив план стабілізації фінансів. Були значно підвищені непрямі податки, а також тарифи на залізницях і водяних шляхах. Уряд скоротив платню державним службовцям і пенсії інвалідам війни. У грудні 1926 р. провели девальвацію франка.

За темпами промислового розвитку в роки стабілізації (1924—1929 рр.) Франція випереджала Німеччину і Велику Британію й поступалась лише США.

4. ЕКОНОМІЧНА КРИЗА

Восени 1930 р., дещо пізніше, ніж в інших західних країнах, у Франції розпочалася затяжна економічна криза, що тривала до 1935 р. включно (значно довше, ніж у США, Великій Британії і Німеччині).

За роки кризи продукція французької машинобудівної промисловості скоротилася на 69 % порівняно з 1929 р., виплавка чавуну і сталі — майже на 50 %. Зменшилося виробництво автомобілів, кольорових металів, текстилю.

Зовнішня торгівля за роки кризи зменшилася більше, ніж удвічі. Імпорт і експорт скоротився на 65 % від рівня 1930 р.

Від кризи сильно постраждало селянство. Внаслідок несплати боргів, податків і орендної плати масового характеру набув продаж майна селянами.

Теорія англійського економіста Дж. Кейнса (1883-1946 рр.), або кейнсіанство — один із провідних напрямів сучасної економічної теорії, сутність якої — державне регулювання економіки. За Дж Кейнсом, капіталізм може існувати лише за активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, суттєвого розширення функцій держави.

Екстремізм (від лат. extremus — крайній) — прихильність у політиці й ідеології до крайніх поглядів і дій. Екстремізм — характерна риса радикальних партій, груп, рухів (анархізм, фашизм, нацизм, комунізм, релігійний фундаменталізм). У політичному житті екстремізм знаходить вираження в насильницьких діях, спрямованих на дестабілізацію і руйнування сформованих суспільних інститутів і структур (організацію заворушень, терористичних акцій тощо).

Вихід із складного становища французький уряд шукав на шляху реформування економіки, використовуючи теорію англійського економіста Дж. Кейнса. Прихильників державного управління називали дирижистами (від французького слова «дириже» — управляти, керувати). Державне регулювання здійснювалось у межах ринкової економіки за дотримання принципу приватної власності і торкалося здебільшого державного сектору. Це державне регулювання допомогло уникнути економічної і соціальної кризи, реформувати класичний капіталізм, надати існуючій економічній системі соціальної спрямованості.

5. НАРОСТАННЯ ФАШИСТСЬКОЇ ЗАГРОЗИ

Під час першого періоду кризи у Франції при владі перебували уряди, представлені правими партіями (до травня 1932 р.). Серед правлячих кіл Франції поширювались ідеї обмеження демократії та встановлення «сильної влади».

Ще далі пішли французькі правоекстремістські організації, які пропонували встановити відкриту диктатуру. Найстарішою з них була «Ліга французької дії», заснована письменником і журналістом Ш. Морассом ще в 1889 р. Разом зі своєю філією «Королівськими молодчиками» вона не приховувала своїх цілей — відновити монархію.

У 1927 р., спираючись на підтримку промисловців, приватних магнатів і правих парламентарів, відставний полковник К. де ля Рок організував лігу «Вогненні хрести» (чи «Бойові хрести»), що спочатку складалася лише з військових, нагороджених у роки війни медаллю «Бойовий хрест». Виступаючи з більш поміркованих позицій з туманним гаслом «Нехай усе зміниться!», «Вогненні хрести» вміло грали на націоналістичних і патріотичних почуттях французів. Чисельність ліги на 1934 р. становила 150 тис. осіб, вона володіла власними збройними загонами, системою зв’язку і навіть літаками.

Антипарламентську і антиреспубліканську діяльність розгорнула фашистська організація «Французька солідарність», що фінансувалася з Рима і Берліна. Вона виникла в 1930-ті роки.

В умовах економічної кризи відбувалася консолідація французьких фашистів. Приводом для відкритого виступу проти парламенту й уряду став скандал у зв’язку з викриттям шахрайства якогось афериста Стависького, який від імені муніципального банку Байонни випустив фальшиві облігації.

6 лютого 1934 р. близько 40 тис. колишніх фронтовиків і активістів з різних військових і фашистських ліг вийшли на вулиці Парижа і спробували захопити будинок французького парламенту. Однак спроба державного перевороту не мала успіху. На допомогу поліції прийшли рядові парижани.

6. НАРОДНИЙ ФРОНТ І ЙОГО УРЯДИ

Події в лютому показали, що у Франції було кому захищати ідеали свободи і демократії. У столиці під антифашистськими гаслами відбувалися масові демонстрації. 12-13 лютого 1934 р. по всій країні прокотився загальний політичний страйк, у якому взяли участь 4,5 млн. осіб. Уперше в демонстраціях і страйках разом брали участь соціалісти, комуністи, радикали, члени профспілок, інтелігенція, представники масових демократичних організацій, безпартійні.

Найважливішим наслідком лютневих подій 1934 р. стало створення Народного фронту — об’єднання демократичних сил країни.

У липні 1934 р. Соціалістична партія, очолювана Л. Блюмом, підписала з Комуністичною партією (її лідером був М. Торез) пакт «Про єдність дій проти фашизму».

У 1935 р. до пакту долучилися радикали на чолі з Е. Даладьє, якого підтримували дрібні і середні підприємці, частина робітників, інтелігенція.

На січень 1936 р. була вироблена програма Народного фронту.

Спроба захоплення французького парламенту фашистськими силами. Париж, 1934 р.

Основні політичні вимоги Народного фронту:

• викорінення фашизму, розпуск фашистських організацій, «чистка» в армії;

• підтримка антигітлерівської зовнішньої політики, створення системи колективної безпеки;

• скасування законів, спрямованих проти свободи друку.

Основні соціально-економічні вимоги Народного фронту:

• націоналізація Французького банку;

• націоналізація військової промисловості;

• реформа оподаткування, скорочення робочого тижня до 40 годин;

• створення національної фундації безробіття, збільшення робочих місць;

• широка організація громадських робіт;

• регулювання закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію на користь виробників, підтримка селянських кооперативних товариств і ін.

Народний фронт виступив з цією програмою на парламентських виборах у травні 1936 р. і здобув блискучу перемогу. Йому віддали свої голоси 57 % виборців. Соціалісти одержали 149 мандатів, радикали — 109, комуністи — 72. Уряд Народного фронту сформував соціаліст Л. Блюм. Комуністи не стали членами уряду, але заявили про його підтримку в парламенті.

Прихід до влади уряду Народного фронту ознаменувався новою хвилею страйків. У травні—червні 1936 р. страйкували 2 млн осіб. У страйках і виступах брали участь в минулому зовсім пасивні верстви суспільства — службовці, персонал кафе, ресторанів, готелів, універмагів, ательє тощо. Страйкуючі вимагали підвищення зарплати, впровадження оплачуваних відпусток і визнання профспілок. Новий уряд був змушений розпочати свою діяльність з улагоджування найбільшого в історії Франції трудового конфлікту.

7 червня було укладено угоду між Загальною конфедерацією праці і Загальною конфедерацією підприємців. За цією угодою страйк припинявся, заробітна плата підвищувалася, підприємці зобов’язувалися укласти колективний договір із профспілками. Законодавчо був встановлений 40-годинний робочий тиждень, впроваджувалися оплачувані відпустки.

Згодом ухвалили закони про великі кредити на громадські роботи, що дозволило зменшити безробіття; про соціальне страхування. Службовці одержали надбавку до заробітної плати і до пенсії, дрібні підприємці — кредити. Проти фашистів був спрямований закон «Про розпуск військових ліг», проти монополій — «Про часткову націоналізацію воєнної промисловості і встановлення державного контролю над Французьким банком». Загалом уряд Народного фронту прийняв 133 закони.

Однак у лютому 1937 р. Л. Блюм оголосив, що з березня настала «пауза» у проведенні реформ. Представники великого капіталу чинили опір реформам уряду, бо бачили в них вияв небезпеки «червоної загрози». При цьому провину перекладали на робітників, які нібито «не хочуть працювати» і «люблять страйкувати», а також на Народний фронт, який «не вміє управляти». Фашистські елементи розгорнули кампанію наклепів і терору. З березня 1937 р. розпочалися відкриті збройні напади на робітничі мітинги.

Зростання цін і інфляція, саботаж реформ різко погіршили економічне становище країни. Виникло масове розчарування в Народному фронті. Ця обставина ще більше ускладнювала відносини між партіями, які входили до складу Народного фронту.

Різко загострилися всередині Народного фронту і суперечності з питань зовнішньої політики. Зростаюча загроза з боку нацистської Німеччини змушувала Францію інтенсивно шукати союзників на міжнародній арені. Комуністи головні надії покладали на СРСР, соціалісти і радикали за стратегічного союзника бажали мати Велику Британію.

Свідчать документи. Із запису у щоденнику, зробленого міністром закордонних справ Франції Ж. Бонне (27 вересня 1938 р.)

Рада міністрів, ранок 27 вересня. Затяжні суперечки. Наголошую, що з червня ми двічі попереджали чехів, що в жодному разі не зможемо вступити у війну і що підтримаємо їх лише дипломатичним шляхом, найбільше — мобілізацією кількох контингентів.

. Вести війну немає можливості. Я проти загальної мобілізації. Потрібно за будь-яку ціну прагнути до угоди.

Чому Франція, яка мала зобов’язання перед Чехословаччиною щодо захисту її безпеки, підписала Мюнхенську угоду у вересні 1938 р.?

Едуард Даладьє (1884-1970 рр.) — французький державний і політичний діяч. За професією викладач історії і географії. Народився в сім’ї дрібного підприємця. Брав участь у Першій світовій війні як офіцер. За підтримкою Е. Ерріо був обраний у 1919 р. до парламенту від Радикал-соціалістичної партії, одним з лідерів якої був тривалий час. З 1924 по 1940 рр. (з невеликими перервами) обіймав міністерські посади, у 30-і роки очолював уряд Франції. У вересні 1938 р. Е. Даладьє поставив свій підпис під Мюнхенською угодою, що привело до окупації Чехословаччини гітлерівською Німеччиною. Після Мюнхена Е. Даладьє залякував населення воєнною загрозою з боку Німеччини і провів надзвичайні декрети, що скасували 40-годинний робочий тиждень та інші закони 1936 р. Це відбулося в листопаді, а в жовтні 1938 р. партія радикалів офіційно вийшла з Народного фронту, який фактично припинив своє існування.

В умовах протиріч Л. Блюм у червні 1937 р. подав у відставку. Розпочалася швидка зміна кабінетів. У квітні 1938 р. уряд очолив Е. Даладьє.

Діяльність Народного фронту сприяло формуванню у Франції громадянського суспільства і правової держави. З розпадом Народного фронту в політичному житті країни в переддень Другої світової війни відбулося зрушення вправо.

ЗНАЮ МИНУЛЕ – ОСМИСЛЮЮ СЬОГОДЕННЯ – ПРОГНОЗУЮ МАЙБУТНЄ: ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

І. Знаю й систематизую нову інформацію

1. Якими були наслідки Першої світової війни для Франції?

2. Якими були особливості економічної кризи наприкінці 1920-х — початку 1930-х років у Франції?

3. У чому полягала відмінність у діяльності урядів Національної єдності і Лівого блоку?

4. Які партії входили до складу уряду Народного фронту?

5. Які реформи здійснив уряд Народного фронту в 1936-1937 рр.?

6. Покажіть на карті країни, які входили до складу Малої Антанти.

7. Поясніть значення понять: державне регулювання економіки, екстремізм.

II. Обговоріть у групі

1. Як Ви вважаєте, чому уряду Народного фронту не вдалося утриматись при владі триваліший час?

2. Чому у Франції вдалося перешкодити приходу фашистів до влади?

III. Мислю творчо й самостійно

1. Які факти історії Франції у 1918-1939 рр. свідчили про існування в країні правової держав и і громадянського суспільства?

2. З якої причини, на Ваш погляд, у Франції значно частіше, ніж у Великій Британії і США відбувалася зміна урядів? Наскільки цей процес відображав особливості політичної системи Франції?

3. Як Ви вважаєте, чи є актуальними ідеї кейнсіанства для економіки сучасної України?

ЦІ ДАТИ ДОПОМОЖУТЬ ЗРОЗУМІТИ ІСТОРІЮ. ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ ЇХ:

1919-1924 рр. уряд Національного блоку при владі у Франції

1924-1926 рр. уряд Лівого блоку при владі у Франції

1926-1929 рр. уряд Національного єднання при владі у Франції

1936-1938 рр. уряд Народного фронту при владі у Франції